- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

понеділок, 4 квітня 2016 р.

МУНІЦИПАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ

Безпосередніми формами участі членів територіальної громади у місцевому самоврядуванні, згідно чинного законодавства, є: місцевий референдум, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання, органи самоорганізації населення [1, ст.7-9,13,14].

Навіть з поверхового аналізу статей, які описують форми безпосереднього врядування, можна зробити висновок, що вони мають, в основному, характер правових намірів. Ці положення не дозволяють громадянам в повній мірі брати участь у підготовці та прийнятті рішень місцевою владою, здійснювати контроль за використанням коштів і майна громади. Не дають можливості відслідковувати, як впливають акти, що приймаються органами місцевого самоврядування, на права, свободи, інтереси громадян, на ефективність та прозорість діяльності цих органів. Майже усі вони  потребують додаткового нормативного забезпечення на рівні місцевих положень, в яких мають чітко прописуватися механізми реалізації декларованих Законом прав. І такі зобов’язання для органів місцевого самоврядування навіть                  містяться в Законі [1, п.5 ст.7, п.3 ст.8, п.2 ст.9, п.4 ст.13, п.2 ст.14].
По суті, конкретизація і деталізація порядку виконання норм чинного законодавства з врахуванням місцевих особливостей, а також створення механізмів контролю за діяльністю влади з боку територіальної громади і окремих громадян є одним з основних завдань відповідних органів місцевого самоврядування. Адже «у системі місцевого самоврядування основним продуцентом його інтересів є місцеве співтовариство, визначене як територіальний колектив (громада)» [2, с.47].
Органи самоорганізації населення (ОСН) є конституційними інститутами. Відповідно до Конституції України "сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна" [3, ст.140]. Закон відносить органи самоорганізації населення до системи місцевого самоврядування і визначає їх як "представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста" [1, ст.14]. У 2001 році прийнято Закон України "Про органи самоорганізації населення" [4], яким було врегульовано питання створення, організації діяльності, визначення повноважень та відповідальності ОСН. Однак законодавець створив ще і певну правову колізію. Адже законодавець встановив у ч.2 ст.3 Закону України «Про органи самоорганізації населення» вичерпний перелік ОСН, які  мають право створювати члени територіальної громади. При цьому законодавець  відніс до них: будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. Як слушно зауважує Н.І.Пеліванова, «це суперечить Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», які не обмежують право громадян на участь у місцевому самоврядування в будь–якій частині території населеного пункту» [5, с.206].
Крім того, не зважаючи на законодавче забезпечення діяльності ОСН, існує ряд нормативно-правових прогалин, які мають бути заповнені на підзаконному рівні. Муніципальне регулювання порядку організації і діяльності ОСН покликане удосконалити процедуру оформлення ініціативи. Зокрема, має бути зазначено, що формою реалізації ініціативи зі створення органу самоорганізації населення крім зборів, є також і конференція членів територіальної громади міста, які постійно проживають на певній території.
Відповідні «Положення» мають встановлювати норму представництва, порядок реєстрації ініціативи про скликання установчої конференції. Також варто визначити, за чиїм розпорядженням і у який термін скликається установча конференція, викласти порядок інформування про її проведення.
Також в «Положенні» мають бути чітко зазначені: типовий перелік повноважень, що можуть делегуватися органам самоорганізації населення в разі їх створення; норми щодо організаційно-правових режимів взаємин ОСН і органів місцевого самоврядування (підконтрольності, підзвітності і відповідальності). Поряд з тим, згідно законодавства [4], виконавчий комітет місцевої ради має затвердити «Методичні рекомендації порядку здійснення легалізації органів самоорганізації населення».
Отже, як показує проведений аналіз, механізм реалізації практично в усіх зазначених в Законі форм безпосереднього здійснення місцевого самоврядування (крім місцевого референдуму) частково, а то і повністю має регулюватися нормативно-правовими актами органів місцевого самоврядування. На жаль, у переважній більшості населених пунктів України немає ні статутів територіальних громад, ні -  тим більше – низки спеціальних положень місцевих рад. За даними Міністерства юстиції України, на кінець 2006 року з 11 521 територіальної громади тільки 1 341 територіальна громада мала зареєстрований статут [6, с. 5]. В тих же містах, де є ухвалені радами Статути, механізми громадської участі відрегульовано на користь не громади й громадянина, а органу місцевого самоврядування. Це унеможливлює реалізацію прав громадян на участь у вирішенні питань місцевого значення.
Як відзначає експерт Національного інституту стратегічних досліджень Ю.Лагутов, локальні нормативно-правові акти містять такі основні недоліки [7]: відтворення у Статутах положень Закону практично без конкретизації порядку проведення заходів участі громадян у місцевому самоврядуванні; позбавлення територіальної громади права скликати громадські слухання; відсутність уніфікованих критеріїв щодо визначення кількості ініціаторів звернення із громадською ініціативою до представницького органу.
Так, кількість підписів на підтримку місцевої ініціативи коливається від 16 до 60 000 підписів виборців, зареєстрованих на відповідній території, що створює загрозу використання права громади не для вирішення важливих питань, а в якості засобу політичного блокування роботи органів місцевого самоврядування [5, с.16]. Статут м. Івано-Франківськ визначає необхідну кількість ініціаторів громадських слухань у розмірі 5 відсотків учасників територіальної громади, які мають право голосу на виборах. У Статутах міст Луцька, Чернівців, Чернігова необхідна кількість суб’єктів ініціювання громадських слухань складає 500 членів територіальної громади, у Херсоні – 300, у Запоріжжі, Дніпропетровську – 250, у Рівному   1000. Статут м. Києва взагалі не визначає мінімальної кількості його мешканців, які можуть ініціювати громадські слухання.
Також наслідком нормотворчої діяльності на місцевому рівні виявилося встановлення незаконних обмежень можливостей громадян брати участь у місцевій політиці. Адже актами деяких місцевих рад передбачена можливість визнання недоцільності розгляду в раді питання, внесеного в порядку місцевої ініціативи (міста Вінниця, Суми, Харків). У такому випадку порушується гарантоване Законом [1, ч. 1 ст. 9] право на розгляд питання, внесеного в порядку місцевої ініціативи. А наприклад, статут м. Луганськ є дійсно чудовим «прикладом» євроінтеграційних і демократичних потуг нашого самоврядування, адже він передбачає право міського голови або відповідного виконавчого органу Луганської міськради надати вмотивовану відмову… у скликанні загальних зборів.
До недоліків місцевих нормативних документів також можна віднести:  нечітку регламентацію порядку діяльності ОСН, їх відносин з іншими органами місцевого самоврядування у вирішенні питань, механізму наділення органів самоорганізації населення міста окремими повноваженнями місцевої ради, передачі фінансів та майна; відсутністю положень, які б забезпечили впровадження результатів громадських ініціатив. Усе це не сприяє підвищенню рівня довіри громадян до органів місцевого самоврядування, збіднює і викривлює комунікативний простір, створюючи штучні бар’єри  як для  найпростішої комунікації, так і для складної, але бажаної процедури участі громадян у плануванні і прийнятті рішень, що стосуються розвитку місцевої громади.

Висновки. Додаткове правове  регулювання, певна деталізація та уніфікація нормативної бази, яка стосується форм безпосередньої участі громадян у місцевому самоврядуванні дозволить суттєво спростити механізм прямого доступу  громадян до місцевого управління.
Забезпечення прав громадян на безпосередню участь у місцевому самоврядуванні переважно відноситься до компетенції представницьких органів місцевого самоврядування. У той же час відсутній належний контроль з боку центральних органів влади за виконання місцевими органами покладених на них обов’язків по розробці механізмів забезпечення таких прав громадян. А в тих випадках, де цей контроль передбачений, наприклад, реєстрація статутів громад органами юстиції, якість його здійснення викликає багато запитань, оскільки приклади, коли норми статуту суперечать чинному законодавству є зовсім не поодинокими.
Оскільки йдеться про забезпечення основних конституційних прав громадян, на законодавчому рівні необхідно зобов’язати органи місцевого самоврядування розробити механізми реалізації прав громадян на участь у місцевому управлінні. Одночасно мають бути розроблені методичні рекомендації державних інституцій по розробці відповідних місцевих нормативно-правових актів. Варто запровадити моніторинг виконання на рівні громад цих зобов’язань органами юстиції і поширити його не лише на статути, а й на положення, що врегульовують участь громадян в місцевому управлінні.

Література:
1. Про місцеве самоврядування в Україні: [З–н України від 21 травня 1997 року] // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – с. 170.
2. Прієшкіна О.В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регу-лювання безпосередньої демократії [Текст]: Навч.посібник / О.В.Прієшкіна. - К.: Кондор. - 2008. - 336 с.
3.  Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – с. 141.
4. Про органи самоорганізації населення: [З–н України від 11 липня 2001 року] // Відомості Верховної Ради України. – 2001.– № 48. – с. 254.
5. Пеліванова Н.І. Напрями удосконалення законодавчої регламентації діяльності органів  самоорганізації населення [Текст]/ Н.І. Пеліванова  // «Стратегічні пріоритети»: Зб.наук.праць, №1(10), 2009 р., с.205-210.
6. Лациба М. В. Як територіальна громада може впливати на вирішення питань місцевого значення [Текст]/ М. В. Лациба, В. В. Бондаренко – К. : Український незалежний центр політичних досліджень, 2007.- 108 с.
7. Лагутов Ю. Аналіз регламентації діяльності органів самоорганізації населення на локальному рівні/ Ю.Лагутов // Механізми удосконалення реалізації громадських ініціатив [Електронний ресурс]: Аналітична записка, Національний інститут стратегічних досліджень, березень 2009р. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/34.htm. - Заголовок з екрану.


Немає коментарів:

Дописати коментар

- КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ - Стаття 5. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. -
- Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 19. Конституції України -

НАЙЦІКАВІШЕ В БЛОЗІ