- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

пʼятниця, 22 травня 2015 р.

Місцеве самоврядування в Українських землях у складі Російської імперії

Після підписання в 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступо­вої ліквідації попередніх форм місцевого самоврядування. Так, піс­ля смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні за­проваджується комендантська система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самовря­дування з боку російських комендантів.

У 1764 р. ліквідується ге­тьманство, а в 1783 р. магістерські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению в губерниях» та скасовується полково- сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. «жалованой грамоти на права и вьігодьі городам Российской Им- перии» були утворені нові станові органи міського самоврядуван­ня — міські думи, і процес уніфікації форм місцевого самовряду­вання в Україні за російським зразком було завершено. Офіційно магдебурзьке право в Україні було скасовано в 1831 р. (в Києві — указом Миколи І від 23 грудня 1834 p.).
XIX — початок XX ст. характеризується становленням в Украї­ні загальноімперських форм місцевого самоврядування. Можна ви­ділити такі основні події, які визначили конфігурацію і зміст місце­вого самоврядування.
1838 р. — запроваджується станове самоврядування для держа­вних та вільних селян у формі сільського товариства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільська громада мала свою корпора­тивну власність, у тому числі й землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський схід, поточні справи — обраний на сході сільський голова та призначений сільський писар.
1864 р. — земська реформа Олександра II (впровадження само­врядування на регіональному рівні). На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування — губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські ку­пці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обира­ли земську управу, яка вирішувала поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах.
1870 р. — реформа міського самоврядування. Створюються представницькі органи міського самоврядування — міські думи, які обираються міським населенням за куріальною системою. Вико­навчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з мі­ським головою, якого обирає міська дума.
Наприкінці XIX — початку XX ст. в Росії спостерігався бум муніципальної активності. Так, Дума міста Києва зосередилася на проблемах міського життя — водопровід, каналізація, трамвай і ба­гато іншого стало буденним для киян саме в цей час.
5. Місцеве самоврядування в Україні після Жовтневої ре­волюції. За часів УНР здійснено спробу реформувати місцеве са­моврядування. Вже в II Універсалі Української Центральної Ради (20.11.1917 р.) оголошується про необхідність «вжити заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що є ор­ганами найвищої адміністративної влади на місцях». За Конститу­цією УНР від 29 квітня 1918 р. Конституційний лад України мав грунтуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волос­тям і громадам надавалися права широкого самоврядування (ст.5). Стаття 26 Конституції закріплювала принцип організаційної само­стійності місцевого самоврядування: «Всякого роду справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють і координують їхню діяльність безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Проте ці конституційні поло­ження не були реалізовані.
Більшовики досить швидко й жорстоко підкорили собі місцеві ради і центр прийняття рішень у сфері місцевого самоврядування перемістився від муніципальних органів влади до державних.
Було проведено націоналізацію приватної і муніципальної влас­ності, кошти надходили до державного бюджету, а потім виділяли­ся містам відповідно до планів центру за розробленими норматива­ми, загальними для всіх міст. Був упроваджений виключно адміністративний метод управління містом.
Остаточно за радянських часів місто втратило самоврядування наприкінці 20-х років XX ст.
У період входження України до складу СРСР на її території здійс­нення реального муніципального управління було неможливим, оскі­льки воно за умов «демократичного централізму» не мало економічної бази розвитку і було ідеологічно і політично недоцільним.
Задекларована влада рад народних депутатів фактично зводилася до єдиної системи органів державного управління з жорстким підпо­рядкуванням у напрямі «знизу догори». На кожному адміністративно- територіальному рівні формувалася рада народних депутатів. За Кон­ституцією СРСР, депутати до рад обиралися на основі рівного прямо­го таємного голосування. Але насправді ради всіх рівнів формувалися на основі голосування за принципом «вибори одного з одного». Таким чином ще до виборів був відомим склад майбутньої ради.
Система рад будувалася за принципом «матрьошки», тобто рада нижчого рівня була підзвітною і підконтрольною раді вищого рівня. В умовах безроздільного домінування державної власності і відсутності самих понять про місцевий бюджет місцеві фінанси ради народних депутатів фактично були позбавлені управлінської ініціативи. Це був елемент бутафорської демократії, який завжди голосував «за».
6. Формування системи місцевого самоврядування в неза­лежній Україні. Оскільки за радянських часів інститут місцевого самоврядування був фактично зруйнований, формування системи муніципального управління, відповідної до демократичного і світ­ського статусу України, стало однією з важливих проблем держав­ного будівництва.
Треба відзначити, що світова практика формування інституту місцевого самоврядування не дає однозначної відповіді на ці пи­тання. Країни світу практикують різні системи організації влади на місцях. По-перше, вони різняться ступенем присутності і межами компетенції виборних і державних виконавчих органів.
Англо-американська (англосаксонська) система — на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцево­го самоврядування, а місцеві органи державної влади загальної компетенції не створюються (США, Велика Британія, Канада, Авс­тралія).
Континентальна (романо-германська) або європейська сис­тема — будується на поєднанні місцевого самоврядування і дер­жавного управління і має два різновиди:
• на всіх субнаціональних рівнях, крім низового, одночасно іс­нують вибрані органи територіальної громади і державні органи, які здійснюють нагляд над діяльністю органів місцевого самовря­дування. На низовому рівні існують виключно органи місцевого самоврядування (Франція, Італія);
• на низовому рівні — тільки органи місцевого самоврядування, а в «штучних» АТО — призначені державні адміністрації. Можли­вий варіант, коли на низовому рівні діють представницькі органи, а на рівні «штучних» АТО — органи представництва інтересів низо­вих громад (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Ірак).
Іберійська (латиноамериканська) система — управління на всіх рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування, а відповідні головні посадові особи (мери, префекти) одночасно затверджуються центральними орга­нами державної влади як представники державної влади в АТО.
Радянська система — ради всіх рівнів є органами державної вла­ди на території. Система рад характеризується ієрархічною підлегліс­тю всіх елементів і відсутністю самостійних місцевих органів.
По-друге, в різних країнах успішно функціонують різні про­цедури формування місцевих органів влади, держави по-різному підходять до визначення меж їхньої компетенції і відповідаль­ності.
У законодавчому і реалізаційному плані Україні необхідно пройти відстань, яка відділяє місто радянське від міста європейсь­кого. Принципи, на яких будується радянське і європейське місто, подані в табл. 6. Успіх у будь-якому окремо взятому показнику — без зміни базових принципів — не зробить місто європейським.
Таблиця 6
БАЗОВІ ПРИНЦИПИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Європейське місто
Радянське місто
1. Опора на жителів міста. Місто є наслід­ком відповідального відношення людей до суспільного мешкання;городяни — наріж­ний камінь європейського міста.
2. Основною одиницею є міська спільнота. В ній визрівають і через них пред'явля­ються інтереси городян.
3. Міста є місцем неминучих конфліктів інтересів, прояву конкуренції і партнерства. В цьому полягає життя і умови розвитку міста. Сила європейського міста в тому, що в ньому відпрацьований ефективний меха­нізм вирішення цих конфліктів — міське право і міська політика.
4. Принцип розподілу повноважень і від­повідальності знизу догори. Вищий рівень підключається до вирішення проблеми тоді, коли її неможливо вирішити на нижчому рівні
1. Містом керує центральна влада і її міс­цеві представництва.
2. Основними містоутворюючими одини­цями виступають виробничі колективи.
3. Міські конфлікти і боротьба ідеологіч­них інтересів жорстко придушувалась дер­жавним апаратом.
4. Легітимними є тільки інтереси керівної партії і держави під гаслом «Інтереси пар­тії — інтереси народу».
5. Інструментом управління є адміністра­тивні норми.
6. Повноваження розподіляються згори донизу



Немає коментарів:

Дописати коментар

- КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ - Стаття 5. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. -
- Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 19. Конституції України -

НАЙЦІКАВІШЕ В БЛОЗІ