Ми продовжуємо публікувати серію
бліц-інтерв’ю з Ігорем Гурняком, доцентом ЛНУ ім. Франка, стосовно
Конституційної реформи, яку повномасштабно розгорнули в Україні.
Окрім
децентралізації, Конституцію влада збирається змінювати у ще декількох
стратегічних напрямках. Зокрема, вже вступають=ь в силу зміни в частині
судочинства. Крім передачі повноважень від Президента до Вищої ради юстиції,
багато розмов про обмеження права на представництво в суді, тобто тепер воно
буде лише для ліцензованих адвокатів. Тобто, чи є ще щось і чого чекати від цих
змін?
Мене це дійсно надзвичайно турбує, тому що згідно статті 59 тепер кожен
буде мати право не на правову допомогу, а на професійну правничу. І дійсно, в
нас є зміни щодо інституту адвокатури, оскільки виключно адвокат, згідно статті
131 п.2, здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від
кримінального обвинувачення. Я би не мав нічого проти того, якби в нас інститут
адвокатури був ідеальним в Україні і практика останніх 20 років доводила би, що
ми спокійно можемо звертатися до адвоката, який буде абсолютно ідеально, за
доступні ціни представляти інтереси громадянина в суді, але, вибачте мене,
практика останніх 10 років переконала мене в тому, що величезна кількість
адвокатів в Україні є учасниками системи, і вони намагаються залагоджувати справи,
а не діяти у відповідності з чинним законодавством і захищати права кожного
окремого громадянина.
Крім того мене дуже турбує питання наявності все ж таки в Україні параюризму, тобто коли правозахисники фактично здійснюють правовий захист і надають правовий захист окремим громадянам. Такі правозахисники, фактично маючи такий досвід даної правової діяльності протягом 10-15 років, абсолютно нічим не поступаються тим самим адвокатам. Питання в тому, що тих людей свідомо усуває система з поля гри. Чому це робиться? Справа в тому, що є практика, і далекосхідна і європейська практика, коли в умовах того, що судова система не справлялась зі своїми функціями, інститут судочинства був сформований з правозахисників, які мали найбільше судової практики. І в даному випадку сама система себе рятує від того, що колись в майбутньому на посадах суддів не були заангажовані власне люди, які займаються правовим захистом.
Крім того, є стаття 151 тепер, згідно якої кожному гарантується право звернутися з конституційною скаргою до Конституційного суду України, але в порядку визначеному законом. Справа в цьому – «визначеному законом». Законом можна визначити будь-що. Тобто як на сьогоднішній день фактично працює Конституційний суд, і як фактично мало не кожного дня Верховною Радою України приймаються закони, які жорстко суперечать чинній Конституції України, але не маючи нормальної можливості звертатись до Конституційного суду, а лише за посередництвом народних депутатів чи повноважного представника з прав людини, громадяни позбавлені можливості адекватно реагувати на те, що відбувається з недотриманням Конституції в Україні.
І далі є ще одна дуже серйозна річ, яка стосується того, що дійсно в Україні вводиться так звана Вища рада правосуддя, яка вносить подання на призначення судді на посаду, яка ухвалює рішення щодо порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності.
Але мені здається, що ми тут трошечки знову ж таки крутимося дзигою навколо централізованої системи. Чому? По-перше, в нормальній справді децентралізованій державі, а ми вважаємо, що Україна має бути і є унітарною республікою територіальних громад, об’єднаних у державу, що необхідно зробити кілька речей: перше – передати контроль над формуванням судової системи громадському суспільству, друге – встановити механізм впливу тергромад на призначення голів місцевих судів, або відкликання голів місцевих судів, третє – розмежувати кримінальну поліцію і поліцію забезпечення правопорядку.
Потім, районній раді, яка б мала складатися з голів тергромад або з частини голів тергромад, має бути надано повноваження внесення або розгляду кандидатур на посади керівників місцевого рівня, які уособлюють державу, тобто прокурора, голову місцевого суду, керівника районної поліції і т.д..
От тоді, ми будемо мати дійсно децентралізовану державу. У нашому ж випадку маємо сформовані зверху державні інститути і якоїсь участі низових ланок визначальних в особі тергромад взагалі тут нема. Тому я вважаю, що оці зміни до Конституції, які стосуються власне судової системи, прокуратури і т.д. досить суттєво перекреслюють взагалі будь-які розмови про децентралізацію в Україні.
Крім того мене дуже турбує питання наявності все ж таки в Україні параюризму, тобто коли правозахисники фактично здійснюють правовий захист і надають правовий захист окремим громадянам. Такі правозахисники, фактично маючи такий досвід даної правової діяльності протягом 10-15 років, абсолютно нічим не поступаються тим самим адвокатам. Питання в тому, що тих людей свідомо усуває система з поля гри. Чому це робиться? Справа в тому, що є практика, і далекосхідна і європейська практика, коли в умовах того, що судова система не справлялась зі своїми функціями, інститут судочинства був сформований з правозахисників, які мали найбільше судової практики. І в даному випадку сама система себе рятує від того, що колись в майбутньому на посадах суддів не були заангажовані власне люди, які займаються правовим захистом.
Крім того, є стаття 151 тепер, згідно якої кожному гарантується право звернутися з конституційною скаргою до Конституційного суду України, але в порядку визначеному законом. Справа в цьому – «визначеному законом». Законом можна визначити будь-що. Тобто як на сьогоднішній день фактично працює Конституційний суд, і як фактично мало не кожного дня Верховною Радою України приймаються закони, які жорстко суперечать чинній Конституції України, але не маючи нормальної можливості звертатись до Конституційного суду, а лише за посередництвом народних депутатів чи повноважного представника з прав людини, громадяни позбавлені можливості адекватно реагувати на те, що відбувається з недотриманням Конституції в Україні.
І далі є ще одна дуже серйозна річ, яка стосується того, що дійсно в Україні вводиться так звана Вища рада правосуддя, яка вносить подання на призначення судді на посаду, яка ухвалює рішення щодо порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності.
Але мені здається, що ми тут трошечки знову ж таки крутимося дзигою навколо централізованої системи. Чому? По-перше, в нормальній справді децентралізованій державі, а ми вважаємо, що Україна має бути і є унітарною республікою територіальних громад, об’єднаних у державу, що необхідно зробити кілька речей: перше – передати контроль над формуванням судової системи громадському суспільству, друге – встановити механізм впливу тергромад на призначення голів місцевих судів, або відкликання голів місцевих судів, третє – розмежувати кримінальну поліцію і поліцію забезпечення правопорядку.
Потім, районній раді, яка б мала складатися з голів тергромад або з частини голів тергромад, має бути надано повноваження внесення або розгляду кандидатур на посади керівників місцевого рівня, які уособлюють державу, тобто прокурора, голову місцевого суду, керівника районної поліції і т.д..
От тоді, ми будемо мати дійсно децентралізовану державу. У нашому ж випадку маємо сформовані зверху державні інститути і якоїсь участі низових ланок визначальних в особі тергромад взагалі тут нема. Тому я вважаю, що оці зміни до Конституції, які стосуються власне судової системи, прокуратури і т.д. досить суттєво перекреслюють взагалі будь-які розмови про децентралізацію в Україні.
Спілкувалась Ярина
Волошин,
спеціально для Прометея.
Немає коментарів:
Дописати коментар