- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

вівторок, 8 грудня 2015 р.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

§ 1. Поняття місцевого самоврядування
Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ­нобічно. Аналіз Конституції України (1996 р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:
по-перше, відповідної засади конституційного ладу Ук­раїни;
по-друге, специфічної форми народовладдя;
по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішен­ня питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів органі­зації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування про­голошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».
Вперше в Україні принцип визнання місцевого само­врядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика - 1710 p., а пізніше в Кон­ституції УНР 1918 p., положення яких так і не були реалі­зовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечу­вався, він суперечив централізованому характеру радянсь­кої держави.
Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаменталь­ними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалеж­ність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті (ст. 7) фіксує принцип визнання та гарантованостімісцевого самоврядування.
Визнання місцевого самоврядування як засади консти­туційного ладу означає встановлення демократичної децен­тралізованої системи управління, яка базується на само­стійності територіальних громад, органів місцевого само­врядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.
Місцеве самоврядування як форма народовладдя. Згі­дно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцево­го самоврядування. З даного конституційного положення прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму і, в силу цього, місцеве самоврядування можна розглядати як окрему фор­му реалізації народом належної йому влади.
Як специфічна форма реалізації належної народові вла­ди місцеве самоврядування характеризується:
1) місцеве самоврядування має особливогосуб'єкта -територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільно­го об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, се­лища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;
2)  місцеве самоврядування займає окреме місце вполі­тичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). Місцеве самоврядування, його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого само­врядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв
у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело - народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України);   по-друге,   органам   місцевого  самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст.  143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконав­чої влади.
Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (по­ряд з державною владою) форму публічної влади - публічну владу територіальної громади . Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захи­щаються в судовому порядку, а ст. 142 визначає матеріаль­ну і фінансову основу місцевого самоврядування;
3) місцеве самоврядування має особливий об'єктуправ­ління - питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого са­моврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».
Місцеве самоврядування як право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого зна­чення.Європейська Хартія місцевого самоврядування (ст. 3) дає визначення місцевого самоврядування якправо і реальну здатність органів місцевого самоврядування рег­ламентувати значну частину публічних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Згідно Європейської Хартії це право здійснюється як виборними та виконавчими орга­нами, так і безпосередньо територіальною громадою шля­хом використання різних форм прямої демократії.
Конституція України (ст. 140) визначає місцеве само­врядування як право територіальної громади- жителів села чи добровільного об 'єднання у сільську громаду жи­телів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішу­вати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюєтьсятериторіальною громадою в порядку, встановленому за­коном, як безпосередньо, так і через органи місцевого са­моврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконав­чі органи.
Детальніше визначення місцевого самоврядування дає­ться в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»: Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване дер­жавою право та реальна здатність територіальної гро­мади - жителів села чи добровільного об 'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місце­вого самоврядування вирішувати питання місцевого зна­чення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіаль­ними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі орга­ни, а також через районні та обласні ради, які представ­ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст.
Аналіз цих положень Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дозволяє зробити такі висновки:
1. Конституція України визнає право самостійно вирі­шувати питання місцевого значення лише запервинними територіальними громадами - жителями «природних» ад­міністративно-територіальних одиниць, тобто поселень (сіл, кількох сіл, селищ та міст).
Такий підхід до визначення кола суб'єктів права на мі­сцеве самоврядування має глибокі історичні корені. Саме в поселеннях люди природним шляхом групувалися для спі­льного життя, проблеми якого вони обговорювали на схо­дах, загальних зборах, а для здійснення поточного управлін­ня обирали відповідних осіб (органи)- вождів, старійшин, ради тощо. Таким чином формуваласягромада, відмін­ною ознакою якої є наявність виборних органів, а подібна система отримала назву громадського, комунального, міс­цевого або муніципального самоврядування.
Стосовно інших адміністративно-територіальних оди­ниць, то вони були створені неприродним шляхом — «зго­ри» актами державної влади, за допомогою яких здійсню­валося районування території держави, і в силу цього вони носять «штучний» характер. Так виникають, наприклад, області, воєводства, губернії, повіти, райони тощо. «Штуч­ні» адміністративно-територіальні одиниці - це регіони і субрегіони. Населення «штучної» адміністративно-територіальної одиниці утворює «вторинну» територіальну громаду, яка може визнаватися суб'єктом права на місцеве самоврядування, а може і не визнаватися ним, що чітко за­фіксовано в проекті Європейської Хартії регіонального са­моврядування (1997 p.).
2. Конституція та Закон передбачають, що право тери­торіальної громади на місцеве самоврядування здійснюєть­ся громадою як безпосередньо через форми прямої демок­ратії (місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори тощо), так і через діяльність виборних та інших органів мі­сцевого самоврядування.
Право територіальної громади на місцеве самовряду­вання забезпечується правом кожного громадянина Украї­ни брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно ст. З Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому само­врядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. При цьому будь-які обмеження цього права залеж­но від раси громадян, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на від­повідній території, за мовними чи іншими ознаками забо­роняються.
Конституція гарантує громадянам України право оби­рати і бути обраними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівно­го доступу до служби в органах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів і посадових осіб місцевого самоврядування.
Важливе теоретичне та практичне значення має визна­чення співвідношення понять «місцеве самоврядування» та «місцеве управління». З цього питання в літературі вислов­люються різні, часом діаметрально протилежні погляди. Більшість вчених протиставляють місцеве самоврядування і місцеве управління. Так, якщо під місцевим самовряду­ванням розуміють діяльність територіальної громади та її виборних органів з управління її справами, то місцеве управління розглядають якуправлінську діяльність в адмі­ністративно-територіальній одиниці, яка здійснюється через адміністрацію, що призначається центральними або іншими вищими органами державної влади ,тобто пряме державне управління на місцях.
Одночасно висловлюється думка щодо недоцільності протиставлення цих двох понять. Місцеве управління про­понується розглядати як складний механізм, який може включати в себе як місцеву державну адміністрацію, так і органи місцевого самоврядування, виступаючи при цьому складовою частиною державного механізму2.
Перший підхід, на нашу думку, більш точно відображає природу місцевого самоврядування і дозволяє чітко розме­жувати самоврядні функції та повноваження територіаль­них громад з функціями та повноваженнями державної влади, які реалізуються на регіональному та місцевому рів­нях органами виконавчої влади або за дорученням держави органами місцевого самоврядування. В останньому випад­ку органи місцевого самоврядування підконтрольні відпо­відним органам виконавчої влади, але це не означає зміни їх природи і не може розглядатися як підстава для вклю­чення до державного механізму. Як родовий, тобто такий, що охоплює поняття місцевого управління та місцевого самоврядування, можна було б використовувати термін «управління на місцях», маючи на увазі можливість здійс­нення такого управління із застосуванням різних форм — місцевого самоврядування або прямого державного управ­ління на місцях (місцеве управління).
У різних державах з метою ефективної організації вла­ди на місцях застосовуються різні системи місцевих орга­нів управління та органів місцевого самоврядування (сис­теми управління на місцях),на вибір яких впливають такі фактори, як неоднаковий підхід до розуміння державної влади, розмежування адміністративно-територіальних оди­ниць на «природні» та «штучні», національні та історичні особливості і традиції тощо. Останнім часом у літературі3 виділяють чотири основні системи:
1. Англо-американська (англосаксонська) системаха­рактеризується тим, що на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетен­ції не створюються (наприклад, Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).
2. Континентальна (романо-германська або європейсь­ка) система будується на поєднанні місцевого самовряду­вання і місцевого управління і виходить з різного тлума­чення «природних» та «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць. Така система може мати два різновиди:
а) на всіх субнаціональних рівнях, за винятком низового, одночасно функціонують  виборні органи територіальної громади (в тому числі й органи «вторинної» територіальної громади - територіальної громади «штучної» адміністрати­вно-територіальної одиниці) та призначені представники центральної влади  (місцеві  державні  адміністрації),  які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю орга­нів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиня­ти на певний строк рішення органів місцевого самовряду­вання, звертатися до глави держави або парламенту з про­позицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно ор­гани первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема, у Франції та Італії;
б) на низовому рівні - в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише органи місце­вого самоврядування, а на регіональному та субрегиональ­ному рівнях (в «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні ад­міністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу - це не представницькі органи територіальних громад «штучних» адміністративно-терито­ріальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад «природ­них»  адміністративно-територіальних  одиниць  на  регіо­нальному (субрегіональному) рівні. Подібна система засто­совується, зокрема, в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінлян­дії, Іраку.
3.  Іберійська система (зокрема, Бразилія, Португалія,Мексика, з певними особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють об­рані населенням представницькі органи місцевого само­врядування (ради) та відповідні головні посадові особи мі­сцевого самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи стають головами відповідних рад і одночасно затверджуються центральними органами державної влади як представники державної влади в адмі­ністративно-територіальних одиницях.
4. Радянська система (система рад та їх виконавчих комітетів) базується на запереченні розподілу влад і ви­знанні повновладдя представницьких органів знизу до вер­ху. Ця система передбачає, що всі ради, починаючи з най­нижчого рівня, є органами державної влади на своїй тери­торії, всі інші органи держави прямо або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується ієрар­хічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в деяких країнах, зокрема в КНР,КНДР.
Аналіз відповідних положень Конституції України до­зволяє зробити висновок, що в Україні застосовується кон­тинентальна (її другий різновид) система управління на місцях.

§ 2. Теорія місцевого самоврядування
Питання місцевого самоврядування активно вивчаються юридичною наукою вже близько двохсот років. Теоретичні основи вчення про місцеве самоврядування було закладено ще в першій половині XIX ст. представниками німецької юридичної школи.
Історично першою була обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади),основні поло­ження якої були сформульовані Туре в доповіді щодо зако­нопроект)' про реформу місцевого управління у Національ­них зборах Франції 1790 р. та знайшли своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р. щодо особливої «громадівської» влади.
Теорія вільної громади базувалася на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право територіальної гро­мади (звичайно, територіальної громади «природної» адмі­ністративно-територіальної одиниці) самостійно вирішува­ти свої справи має такий самий природний та невідчужуваний характер, як і права та свободи людини. Територіальна громада визнавалася незалежною від держави органічною корпорацією, що склалася природним шляхом, відповідно й її право на місцеве самоврядування виводиться з приро­ди територіальної громади (належить громаді в силу її природи або дарується Творцем). Таким чином, місцеве самоврядування розглядалося як автономна у відношен­ні до державної влади публічна влада територіальної гро­мади.
Згідно теорії вільної громади основними засадами ор­ганізації місцевого самоврядування є:
а) виборність органів місцевого самоврядування члена­ми громади;
б) розподіл питань, віднесених до відання місцевого самоврядування на самоврядні та такі, що передоручені органам громади державою;
в)  місцеві справи (тобто самоврядні) мають іншу ніж державні справи, природу;
г)  органи місцевого самоврядування є органами відпо­відної територіальної громади і не входять до системи ор­ганів державної влади;
д) органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань, їх функція зводиться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів міс­цевого самоврядування.
На зміну теорії вільної громади приходитьгромадівська теорія місцевого самоврядування. її основні положення збігаються з концептуальними положеннями теорії вільної громади, однак на перший план висувається не природний характер прав територіальної громади, а недержавна, пере­важно господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування. Ця теорія не набула широкого поширення, оскільки вона не могла пояснити публічно-правовий харак­тер багатьох функцій, які здійснюють органи місцевого са­моврядування.
У середині XIX ст. набуває поширеннядержавницька теорія місцевого самоврядування,основні положення якої були розроблені німецькими вченими Л. Штейном та Р. Гнейстом.
Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну з форм організації місцевого управління, тобто як один із способів децентралізації дер­жавної влади на місцевому рівні. Відповідно, всі повнова­ження територіальної громади, її органів своїм джерелом мають державну владу.
У рамках державницької теорії сформувалося два на­прямки: політичний (Р. Гнейст) та юридичний (Л. Штейн), які по-різному визначали відмінність місцевого самовряду­вання від місцевого управління.
За Р. Гнейстом самостійність місцевого самоврядування має гарантувати виконання обов'язків посадових осіб орга­нів місцевого самоврядування на громадських засадах, що звільняє їх від економічної залежності від держави.
Л. Штейн вбачав гарантії самостійності місцевого са­моврядування в тому, що органи місцевого самоврядування є не органами державної влади, аорганами територіальної громади, на які держава покладає здійснення відповідних завдань та функцій державного управління.
Основні положення цих теорій XIX ст. зберігають своє значення і дотепер, їх покладено в основу сучасних погля­дів на місцеве самоврядування.

§ 3. Історія становлення і розвитку системимісцевого самоврядування в Україні
Місцеве самоврядування - це довготривале явище в со­ціальному та політичному житті людства і його витоки ся­гають громадівського та племінного самоврядування в до-державнииький період.
Місцеве самоврядування - це публічна форма само­стійного вирішення питань місцевого (а частково і держав-, ного) життя жителями відповідних адміністративно-тери­торіальних одиниць та їх органами у межах Конституції і законів держави.
Система управління місцевими справами, при якій міс­цевому самоврядуванню відводиться провідна або суттєво важлива роль, іменується муніципалізмом або муніципаль­ною системою.
Інститут місцевого самоврядування в сучасному розу­мінні склався у світовій практиці на рубежі XVIII-XIX ст., коли абсолютні монархії були трансформовані у демокра­тичні, правові держави. Боротьба за утвердження місцевого самоврядування, вільного від феодально-чиновницького свавілля, була одним з головних мотивів суспільних рухів цього історичного періоду. Ідеї місцевого самоврядування протиставлялись феодальній державі, становому патріар­хально-общинному (сільському) і корпоративно-цеховому (міському) самоврядуванню як продуктам феодалізму. Про­те деякі елементи станового самоврядування в демократич­них, правових державах збереглися (громада, статути міст тощо), але наповнилися новим правовим змістом.
В Україні самоврядні традиції існують з часів Київської Русі (вічева демократія) і є частиною державотворчих процесів. Ці традиції були продовжені в добу Козацької дер­жави (козацькі ради). У першій українській Конституції гетьмана П. Орлика (1710 р.) не тільки підтверджувалося станове самоврядування, але й було зроблено намагання захистити його від свавілля урядовців та закласти основи сучасного місцевого самоврядування. З Козацькою держа­вою слід пов'язувати початок становлення українського муніципалізму.1
За часів Київської Русі різні форми місцевого самовря­дування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права.
Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходи­ли свій вияв у вічах. Для вічової організації управління ха­рактерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до ві­дання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.
Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші пи­тання міського життя вирішувалися на міських вічах2, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обиравсявійт та інші посадові особи міського самоврядування.
Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила госпо­дарювання, міські податки, платежі та інші повинності.
Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільсь­ка громада - верв, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феода­лами, державною владою.
Після входження українських земель до складу Велико­го Князівства Литовського елементи місцевого самовряду­вання, особливо в містах та містечках, отримали подаль­ший розвиток у формівійтівства. В цей час виникає до­сить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом міста.
Так, у великокнязівських містах поряд з органами місь­кого самоврядування функціонувала старостинська адмініс­трація - міський орган державної влади,- очолювана старо­стою, який призначався центральною владою. Війтів обира­ли на міських вічах, що в документах отримали назви: «гро­мада», «копа», «купа»1. Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває з прийняттям Литовських статутів (1529, 1566, 1688 pp.), якими були узаконені міські віча.
У містах, що знаходилися у приватній або церковній вла­сності, функціонувала замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.
Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського само­врядування на зразок управління німецьким містом Магде­бургом і в деяких документах отримало назвунімецького або саксонського права.
Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 року, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 — Кам'янець-Подільський. Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Лу­цьку, в 1442 p.- Снятину, в 1444 p.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) - Києву, в 1498 р- Дубну, в 1518 p.- Ковелю, в 1524 p.- Уторопам, у 1547 p.- Берестечку, в 1564 р.- Брац-лаву, в 1584 p.- Корсуню, в 1585 p.- Переяславу, в 1600 p.— Каневу, в 1640 р. - Вінниці.
Магдебурзьке право надавалося місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейських міст. За формою та текстами оригінальних заголовків у літературі2 виділяють дві групи таких грамот:
-    із   вказівкою   про   надання   місту   магдебурзького права1;
-    без такої вказівки .
Крім того з історії відома група грамот - конформацій (підтверджень) магдебурзького права і один випадок по­збавлення магдебурзького статусу міста — скасування в 1589 р. магдебурзької грамоти, наданої Білій Церкві в 1588 р.
Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: скасування звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу місь­кого самоврядування - магістрату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний орган) та лави(судовий орган).
До складу ради входило від трьох до шести радців,які обиралися жителями міста, як правило, наступного дня піс­ля свята Нового року. Правом бути обраними користували­ся жителі міста «добрі, розумні, осідлі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю сла­вою, законнонароджені, охороняючі справедливість та пра­вду, такі, що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо»3. Раду очолював бурмистер, повнова­ження якого по черзі (строком в один квартал) виконува­ли радці.
Лава складалася з 3 — 12 лавників, які обиралися довіч­но і складали присягу. Очолював колегію лавників війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ, Стародуб, Житомир) війт обирався жителями міста із чотирьох кан­дидатур з наступним затвердженням Королем Польським4. У містах знеповним магдебурзьким правом війт призначався Королем Польським, або на його обрання суттєво впли­вали старости1.
Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (XVII—XVIII ст.). Полки та сотні одночасно були військовими та адміністра­тивно-територіальними одиницями і користувалися війсь­ково-адміністративним самоврядуванням.
Після підписання у 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується так звана комендантсь­касистема, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку росій­ських комендантів. У 1764 р. ліквідується Гетьманство, а в 1783 р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовується полково-сотенний устрій. Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. «жалованой грамоты на права и выгоды городам Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування - міські думи і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено2.
XIX - початок XX ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самовряду­вання.
Так, у 1838 р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товари­ства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі й на землю. Найваж­ливіші питання в сільському товаристві вирішував сільсь­кий схід. Поточні справи вирішували обраний на сході сільський головата призначений сільський писар.
Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Оле­ксандром 11 земської реформи в 1864 р. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самовря­дування -губернські земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а конт­роль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подіб­ним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах.
Реформу міського самоврядування було здійснено в 1870 році. Вона передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, які обира­лися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управа на чолі з мі­ським головою, який обирається міською думою.
За часів УНР здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування. Вже в II Універсалі Української Цент­ральної Ради (20.11.1917 р.) оголошувалося про необхід­ність «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях»1. За Консти­туцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралі­зації: землям, волостям і громадам надавалися права ши­рокого самоврядування (ст. 5). Ст. 26 Конституції закріп­лювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: «Всякого рода справи місцеві впорядко­вують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель, їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в ціх справах рішає Суд Української Народ­ної Республіки» . Проте ці конституційні положення не були реалізовані.
Нова історія місцевого самоврядування в Україні почи­нається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», де місцеве самоврядування визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостій­ного вирішення безпосередньо або через державні і гро­мадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи ор­ганів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходив з те­орії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад - вони мали подвійну природу: як органи місцевого самовря­дування і як органи державної влади.
Наступним кроком у становленні місцевого самовряду­вання в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), де намітився відхід від дуа­лістичної теорії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Місцеве само­врядування розглядалося як територіальна самоорганіза­ція громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне само­врядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Консти­туції України та законів України. Територіальною осно­вою місцевого самоврядування визначалися сільрада, се­лище, місто, а регіонального самоврядування - район, об­ласть.
Завершуючи викладене слід зазначити, що інституціо-налізація місцевого самоврядування в сучасній незалеж­ній Україні пов'язана з проведенням муніципальної ре­форми, яка тісно пов'язана з конституційною та адмініст­ративною реформою. Таким чином, в силу історичних причин тільки наприкінці XX ст. в Україні склалися не­обхідні передумови для формування демократичної муніципальної системи.


Немає коментарів:

Дописати коментар

- КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ - Стаття 5. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. -
- Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 19. Конституції України -

НАЙЦІКАВІШЕ В БЛОЗІ