2)
виконавчій орган виборного колегіального органу, який буває або одноособовий
виконавчий орган (мер, бургомістр, алькальд, президент), або колегіальний
виконавчий орган (джунта, виконавчий комітет, магістрат, муніципальна палата).
При цьому необхідно зазначити, що структура виконавчого органу характеризується
значною різноманітністю. Наприклад, у п. 1 ст. 117 Федерального конституційного
закону Австрії 1920 р. зазначено, що "в якості органів громади повинні у
будь-якому випадку діяти: а) громадська рада.; б) громадське правління (міська
рада), а у містах, які мають самостійний статус, - міський сенат; в)
бургомістр", а у ч. 3 ст. 114 Конституції Республіки Македонія 1991 р.
записано, що "у громадах можуть бути організовані різні форми місцевого
самоврядування".
Система органів місцевого управління та самоврядування будується
відповідно до системи адміністративно-територіального поділу, але
представницькі органи створюються не в кожній адміністративно-територіальній
одиниці. Наприклад, подібних органів немає у французьких кантонах і округах, в
округах німецьких земель, у польських воєводствах. Відсутні представницькі
органи на департаментському рівні у ряді країн Латинської Америки (Болівії,
Коста-Риці, Гондурасі).
В унітарних державах порядок утворення місцевих
представницьких органів регулюється конституцією та спеціальними виборчими
законами, а у федеративних державах їхнє видання покладено на законодавчі
органи суб'єктів федерації.
У більшості країн світу органи місцевого самоврядування
формуються на основі загальних, рівних і прямих виборів населенням відповідної
адміністративно-територіальної одиниці шляхом таємного голосування. Саме такий
спосіб формування місцевих органів самоврядування зафіксований практично в усіх
конституціях країн світу. Наприклад, у ч. 2 ст. 119 Конституції Литовської
Республіки 1992 р. визначено, що "члени Рад самоврядування... обираються
населенням адміністративної одиниці - громадянами Литовської Республіки на
основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного
голосування".
Для кандидатів у виборні органи місцевого самоврядування
встановлюється ціла низка цензових вимог - наявність пасивного виборчого права,
яке зазвичай встановлюється у межах 18-25 років, ценз осілості, несумісність
заняття інших посад на державній службі або у виборних органах, у суді тощо.
Наприклад, у ч. 2 ст. 156 Конституції Естонської Республіки 1992 р.
встановлено, що "на виборах до Рад місцевого самоврядування на умовах,
передбачених законом, правом голосу володіють постійно проживаючі на території
цього самоврядування особи, які досягли 18-річного віку", у ряді країн
Латинської Америки для того, щоб бути обраним алькальдом необхідно володіти
виборчим правом, бути народженим у відповідному муніципалітеті або проживати
там не менше двох років, що передують виборам, бути внесеним у виборчий реєстр
громадян або у виборчій реєстр для іноземців (Перу), не бути засудженим
кримінальним судом.
Місцеві представницькі органи регіонального рівня можуть
формуватися і непрямим шляхом. Наприклад, у ст. 140 Конституції Королівства
Іспанія 1978 р. зазначено, що "радники обираються жителями муніципії.
Алькальди обираються радниками або жителями муніципії.", а в Угорщині
члени обласних рад обираються на зборах делегатів селищних і міських
представницьких органів, за принципом: один член обласної ради від 10 тисяч
мешканців.
Кількісний склад місцевих представницьких органів
безпосередньо залежить від чисельності населення адміністративно-територіальної
одиниці. Наприклад, у п. 1. IV. ст. 29 Конституції Федеративної Республіки
Бразилія 1988 р. встановлено, що "число членів Міської Ради пропорційно
населенню муніципалітету, враховуючи наступні ліміти: мінімум 9 і максимум 21 у
муніципалітетах з населенням до 1 мільйона; мінімум 33 і максимум 41 у
муніципалітетах з населенням більш 1 мільйона та менше 5 мільйонів; мінімум 42 і
максимум 55 у муніципалітетах з населенням більш 5 мільйонів". У Франції
кількість муніципальних радників регулюється спеціальним законом (1982 р.),
згідно з яким ради можуть нараховувати від 9 (у комунах з населенням менше 100
осіб) до 69 членів (у комунах з населенням понад 300 тисяч осіб). Для Парижу,
Марселю та Ліону ця чисельність складає відповідно 163, 101 і 73 члени. У
Болгарії кількісний склад муніципальних рад коливається від 50 до 65 членів, у
Бельгії - від 5 до 55, в Італії - від 15 до 80, у Німеччині - від 20 до 90, у
Нідерландах - від 7 до 45, у Латвії - від 7 до 15, у США - від 5 до 22, в
Японії - від 12 до 100.
Термін повноважень місцевих представницьких органів складає
у різних країнах різні строки. Так, у деяких провінціях Канади органи місцевого
самоврядування обираються на 1 рік, у Болівії, Литві, Мексиці - на 2 роки, в
Естонії, Швеції - на 3 роки, у Білорусії, Болгарії, Великобританії, Данії,
Норвегії, Польщі, Угорщині, Чехії, Японії - на 4 роки, на Кіпрі, Туреччині - 5
років, у Бельгії, Люксембурзі, Франції - на 6 років.
Найчастіше переобирається увесь склад місцевого
представницького органу. Хоча з метою забезпечення наступництва діяльності
даного органу у деяких з них використовуються так звані "часткові
вибори", які передбачають часткову ротацію членів виборчого органу.
Наприклад, муніципальна рада міста Сан-Франциско (США) складається з 11 осіб, з
яких 5 із 6 за чергою переобираються кожні 2 роки на 4 роки. Водночас у ряді
країн розповсюджена практика призначення членів місцевих представницьких
органів. Так, Конституція Таїланду 1978 р. припускає призначення у встановлених
законом випадках певної кількості членів асамблей. В Індії резервуються місця
для жінок і представників окремих прошарків населення.
Як правило, місцеві представницькі органи утворюють різні
комітети або комісії, які бувають постійними і тимчасовими, обов'язковими і
факультативними, функціональними і територіальними тощо.
Постійні комітети (комісії) функціонують протягом усього
терміну повноважень органу місцевого самоврядування. Тимчасові комітети
(комісії) утворюються на час вирішення якої-небудь проблеми та розпускаються
одразу після виконання свого завдання. Формування обов'язкових комітетів
(комісій) регулюється у законодавстві країни. Так, у Швеції муніципалітети
повинні утворювати комітети з освіти, охорони здоров'я, навколишнього
середовища та інші, у той час у Чехії лише - фінансовий та контрольний
комітети. Тобто у різних країнах кількість комітетів (комісій) буває різною.
Наприклад, у Великобританії більшість граф мають до 9 комітетів, а решта -
понад 9 комітетів. Однак у США муніципальні ради можуть і не мати комісій.
Територіальні комітети (комісії) об'єднують членів органу місцевого
самоврядування від певного району та відповідають за його розвиток.
Більшість членів комітетів (комісій) обираються місцевим
представницьким органом на своїх засіданнях, але у деяких країнах
(Великобританія, Угорщина) закон дозволяє залучати до складу будь-якого
комітету фахівців у певній галузі господарства, які не мають членства у цьому
органі.
Як уже зазначалося, у складі місцевого представницького
органу функціонує його виконавчий орган. Найчастіше місцеві представницькі
органи обирають зі свого складу одноособового керівника. Такий спосіб
формування виконавчого органу на місцях характерний для багатьох держав світу
(Австрія, Великобританія, Данія, Іспанія, Єгипет, Мексика, США, Франція). У
ряді країн одноособовий виконавчий орган обирається населенням. Наприклад, в
Японії губернатори префектур, мери міст, старости сіл та бургомістри у
більшості земель Німеччини обираються безпосередньо населенням. А у Бельгії та
Нідерландах бургомістри формально призначаються главою держави за пропозицією
відповідної муніципальної ради.
Місцеві представницькі органи можуть обрати зі свого складу
і колегіальні виконавчі органи. Наприклад, у ст. 252 Конституції Португальської
Республіки 1976 р. зазначено, що "муніципальна палата є виконавчим
колегіальним органом муніципії", в Італії такий орган на рівні областей,
провінцій та комун іменується джунтою, у Німеччині на низовому рівні -
магістрат тощо.
Своєрідний виконавчий орган існує у містах США, де його
повноваження здійснює спеціально запрошений муніципальною радою управляючий -
менеджер. Така система США отримала назву "рада-управляючий" та набула
також поширення у Норвегії, Швеції, Фінляндії та у деяких інших країнах.
Немає коментарів:
Дописати коментар