У статті 52 ЦК 1922 р. власність
"приватних осіб" мала назву -"приватна". Власність громадян
у статті 10 Конституції СРСР 1936 р. була перейменована на особисту. Особистою
була названа власність громадянина і в Цивільному кодексі УРСР 1963 р.
У Законі УРСР "Про економічну
самостійність УРСР" власність громадянина була двох видів: особиста і
приватнотрудова. Спроба довести різницю між ними: приватна власність виникає
внаслідок використання власних засобів виробництва, якщо ж громадянин працює на
орендованому тракторі, то одержаний дохід буде власністю особистою,- виявилася
безрезультатною.
Вслід за Законом СРСР "Про
власність", власність громадян у Законі України "Про власність"
була названа індивідуальною. Згодом її у тому самому законі було перейменовано
на "приватну". Це було зроблено на догоду тим народним депутатам, які
вважали, що усі економічні негаразди в Україні пов'язані з відсутністю
приватної власності.
Однак кожне з цих означень - приватна,
особиста, індивідуальна - це лише мовна політико-юридична ширма, за якою стояло
якісно інше законодавче регулювання. До речі, ці слова є етимологічно тотожними
або, щонайменше, дуже близькими. Слово "приватний" походить з
латинського privatus - особистий, окремий. За слово "індивідуальний" маємо
дякувати французам (individual - особистий). Таким чином, слова
"особиста", "індивідуальна", "приватна" власність
мають одну й ту саму суть - це власність певного суб'єкта, відокремлена,
відмежована від власності інших. Тому не дивно, що у законодавстві багатьох
держав власність кожного суб'єкта, зокрема людини (фізичної особи), не має цих
додаткових епітетів.
Панічний страх перед приватною
власністю у часи радянської влади був, звичайно, зумовлений не самою назвою,
котра соціалізмові нічим не загрожувала, а тим, що об'єктом такої власності
були засоби виробництва і що власникові дозволялося "експлуатувати"
найману працю. При цьому з поля зору випадала та обставина, що саме держава
стала воістину монопольним і водночас дуже потужним визискувачем фізичних та
духовних сил трудящих.
Кожна фізична особа, навіть щойно
народжена, здатна мати право власності. Виявом поваги до дитини є норма статті
174 СК, згідно з якою майно, придбане батьками або одним із них для
забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого
вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є
власністю дитини.
Власність громади
"... В полонинах, що були, як і
всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець,
у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували одежу й страву,
омасту й м'ясо"89.
"Містечку Гусятин належав ставок
на річці Збруч, млин і замковий фільварок"90.
"Школи та інші громадські
приміщення будувалися на зібрані громадські кошти"91. Як зазначав Р.Ф. Кайндль,
сільські жителі вважали спільною власністю вулиці і дороги, разом з плодами
дерев, що ростуть вздовж них, громадські криниці, ріки і потоки з рибою в них,
довколишнє каміння, знайдені бджолині рої, якщо власник їх не вимагає, хутряну
і пернату дичину, гриби і ягоди 92.
Усі питання управління громадським
майном вирішували на зібраннях, сходах, віче спільно. Спільно й виконували
ухвалене рішення.
Власність громади була запорукою її
незалежності.
У недалекому минулому власність
громади, тобто мешканців села, міста, містечка не мала відповідного
законодавчого регулювання, оскільки все довкола було проголошено власністю
держави.
Термін "комунальна власність"
(лат. communis - спільний, франц. commune - громада) з'явився вперше у статті
31 Закону України "Про власність". Згідно зі статтею 327 ЦК, у
комунальній власності є майно, зокрема грошові кошти, яке належить
територіальній громаді. Управління цим майном здійснює безпосередньо
територіальна громада та створені нею органи місцевого самоврядування.
Законодавче визнання територіальної
громади як власника викликало дискусію. Запропоновано внести законодавчі
уточнення: визнати, що суб'єктом права комунальної власності є територіальні
громади в особі відповідних місцевих рад; виключити положення про можливість безпосереднього
здійснення територіальною громадою прав власника, передбачити обов'язкове
делегування територіальними громадами функцій власника місцевим радам або іншим
уповноваженим ними органам93.
Наскільки це правильно, особливо в
сучасних умовах, коли повсюдно депутати місцевих рад фактично торгують
громадською землею? Наскільки правильним є і те, що у Земельному кодексі
України територіальні громади не мають щонайменших повноважень у сфері
регулювання земельних відносин?
Немає коментарів:
Дописати коментар