У повоєнний період Франція пройшла два основних етапи
у своєму конституційному розвитку. Перший етап (1946—1958) — період Четвертої
республіки — характеризувався широким демократичним піднесенням після другої
світової війни, що зумовило прийняття 1946 р. найбільш демократичної
Конституції за всю історію країни. Проте незабаром фактично сформований
політичний режим став суперечити формальним положенням цього Основного закону.
Гостра внутрішньо- й зовнішньополітична криза, путч в Алжирі (на той час
французька колонія), а також погроза громадянської війни в самій метрополії
зумовили прийняття 1 червня 1958 р. закону про наділення генерала де Голля
повноваженнями з підготовки нової Конституції.
Делегуючи ці повноваження генералу де Голлю, який під
час другої світової війни керував збройною боротьбою французького народу проти
фашистських загарбників, парламент висловив ряд обов'язкових умов, що
визначають як порядок розроблення проекту Конституції, так і основні її риси:
парламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному
комітеті; загальне голосування повинно залишатися джерелом законодавчої і
виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади;
уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи
регулювання відносин між Францією і народами її колоній.
Делегований спосіб створення конституції не відповідав
французьким традиціям підготовки Основного закону, оскільки всі конституції
Республіки розроблялися парламентськими установами.
Підготовлений співробітниками Шарля де Голля проект
нової Конституції після обговорення в Консультативному комітеті й Раді
міністрів був прийнятий на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція
набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 р., вона
"сформувала" 22-й від початку існування країни політичний режим і
ознаменувала в історії Франції народження П'ятої республіки — другий етап.
Стаття 91 цієї Конституції надала Урядові право
протягом чотиримісячного строку з моменту промульгації цього акта вживати всіх
заходів законодавчого характеру, необхідних для застосування Конституції і
функціонування державної влади. Використовуючи це перехідне конституційне
положення, Уряд за період до 4 лютого 1959 р. прийняв 296 ордонансів, що
створили нормативну базу для існування П'ятої республіки і встановлення нового
конституційного режиму.
Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15
розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками
(статті 53, 54, 68, 88). На відміну від конституцій багатьох інших зарубіжних
країн у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру
суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства
(крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи.
Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина
1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична
Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 р..
Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це
підтверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово
посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові
частини чинної Конституції і включила їх до переліку законів, відповідність
яким інших актів вона перевіряє.
Конституція 1958 р. закріплює сутність французької
держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є
неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою, та проголосила
принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його
представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки
"Свобода, рівність і братерство" і проголосила принцип Республіки
"Правління народу, із волі народу і для народу" (ст. 2). Ця
Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається
насамперед тим, що глава держави (Президент) обирається без участі парламенту,
а Прем'єр-міністр призначається Президентом без згоди парламенту (ознаки
президентської республіки). Водночас Уряд відповідає перед нижньою палатою
парламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене
важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути
предметом перегляду (ст. 89).
За формою територіально-політичного устрою Франція є
складною унітарною державою (Корсика — політична автономія, Нова Каледонія —
асоційована держава).
Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за
відповідністю конституційних норм нормам міжнародного права. Примат
міжнародного права над внутрішнім законодавством зумовлений вимогою взаємності:
"Договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх
опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, за умови
застосування такого договору або угоди іншою стороною" (ст. 55).
Відповідно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в
Європейський союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конституцію
Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифікації парламентом
Маастрихтських угод.
Конституція 1958 р. в останній редакції достатньою мірою
пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно розвивається в
Європі. Так, згідно зі ст. 88' Конституція Франції на засадах взаємності
добровільно передає у відання європейських співтовариств (нині — Європейський
союз) відповідну компетенцію.
Конституція, базуючись на принципі взаємності, надає
виборче право громадянам інших держав Європейського союзу на виборах до своїх
муніципальних органів (ст. 88).
Специфічною рисою французької Конституції є те, що
крім зазначених актів до неї входять й "основні принципи, визнані законами
Республіки", до яких відсилає преамбула Конституції 1946 р. Наприклад,
Закон "Про свободу асоціації" від 1 липня 1901 р. не є
конституційним, а принцип свободи асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна
рада у своєму рішенні від 16 липня 1971 р. Такі принципи містяться й у деяких
законах перших трьох республік і можуть бути в законах, що застосовуються у
П'ятій республіці. Визнання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а
й від Конституційної ради як тлумача й інтерпретатора норм Основного закону.
Саме існування цього органу також є особливістю Конституції 1958 року, тому що
раніше він не був відомий Франції.
Однією з характерних рис Конституції 1958 року є
закріплення домінуючого становища виконавчої влади в загальній системі
державних органів. Зосередження влади в руках Президента й Уряду — головний
прояв цієї особливості.
Процес концентрації політичної влади у виконавчих
органах змінив статус парламенту. Вони мають широкі можливості для впливу на
парламент, а в деяких випадках діють і "через його голову", як,
наприклад, при проведенні референдумів на підставі ст. 11 Конституції.
Парламент втратив значну частину своїх законодавчих повноважень. Він може
„законодавствувати" лише у сферах, визначених ст. 34 Конституції. Усі інші
питання регламентної влади регулюються актами виконавчих органів.
Конституція 1958 року значною мірою розширила сферу
застосування одного з головних інститутів безпосередньої демократії —
референдуму.
Конституція 1958 року належить до розряду
"жорстких". Процедура перегляду Конституції, що складається з двох
стадій, визначена в її розділі XVI, що містить одну ст. 89. Перша стадія зміни
Конституції — це внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою перегляду
Конституції можуть виступати Президент Республіки за пропозицією Уряду (хоча
найчастіше він фактично діє самостійно) і члени парламенту. Проте останні при
цьому повинні заручитися підтримкою Уряду і нерідко не можуть реалізувати своє
право законодавчої ініціативи через протидію його.
Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути
прийняті в ідентичній редакції двома палатами простою більшістю голосів на
роздільних засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він
затверджується на референдумі або за рішенням Президента Конгресом, що
іменується в цьому випадку Конституційним (спільним засіданням палат
парламенту) більшістю у 3/5 загальної кількості голосів. На першій стадії
законопроект обговорюється і в нього вносяться поправки. На другій стадії
(незалежно від того, референдум це чи конгрес) можна лише голосувати
"за", "проти" або утриматися. Проте для ратифікації в
Конгресі потрібно, щоб автором законопроекту був Уряд, а не члени парламенту.
Процедуру ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок, коли проведення
референдуму недоцільно.
Практика застосування різних процедур перегляду
Конституції характеризується виникненням своєрідного інституту відкладеного
перегляду. Сутність його полягає в тому, що проект або пропозиція закону про
перегляд Конституції можуть бути схвалені більшістю кожною з палат парламенту,
але це не зобов'язує Президента Республіки застосувати наступну процедуру. На
практиці це призвело до того, що деякі проекти конституційного перегляду
пройшли стадію схвалення в палатах (у тому числі й такий важливий, як зміни
строку повноважень Президента), але не були подані на схвалення ні на
референдум, ні в Конгрес. Конституційний закон про скорочення строку
повноважень Президента Республіки був прийнятий референдумом тільки 24 вересня
2000 р. (це була найбільша зміна Конституції за останні десятиліття).
Конституція 1958 року до середини 1996 р. зазнала
дев'ять переглядів, деякі з яких мали технічний характер, а деякі кардинально
впливали на її зміст.
Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з
1962 року нового порядку обрання Президента Республіки та уточнення цього
порядку (1974 р.), зміна статей 2, 54 і 74 та включення до Конституції нового
розділу "Про Європейський союз" (1992 р.), а також ряд змін щодо
організації і діяльності парламенту Конституційної ради, парламентської
недоторканності, кримінальної відповідальності членів Уряду та ін.
Конституційним законом від 4 серпня 1995 року було скасовано розділ XIII
Конституції "Про співтовариство".
Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і
порядок діяльності державних органів, а також певною мірою в
міжнародно-правовий статус Французької Республіки. Проте вони не торкнулися
головних принципів демократії, організації і діяльності державних інститутів, а
лише відбили тенденцію до деякого підвищення ролі парламенту й авторитету Уряду
як колегіального органу.
Немає коментарів:
Дописати коментар