§ 1. Поняття, принципи та форми
територіального устрою
Територіальному устрою України
присвячений розділ IX Конституції 1996 р. Норми цього розділу є одним з
найважливіших правових інститутів конституційного права України.
Територія — одна з основних ознак
держави, що визначає простір, на який поширюється суверенітет і влада держави.
Під територією розуміється не тільки сухопутна її частина, а й водні і
повітряні простори над ними. До території морських держав безпосередньо примикають,
хоча до неї не входять, континентальний шельф та виключна економічна зона.
Територіальний устрій України — це
внутрішній її поділ на певні територіальні частини, співвідношення держави в
цілому з її складовими частинами.
У світі немає такої держави,
територія якої не поділялася б на певні частини. Навіть найменші країни не
можуть обійтися без поділу своєї території. Територіальний устрій дає відповідь
на питання про те, як організована територія держави, з яких частин вона
складається, який їх правовий статус, як будуються взаємовідносини центральних
органів з місцевими.
Територіальний устрій необхідний для
здійснення найрізноманітніших державних функцій. Насамперед відповідно до
територіального устрою будується система державних органів та самоврядних
органів на місцях. Він також сприяє збалансованому розвитку всієї території;
створенню сприятливих умов для задоволення матеріальних, соціальних та
культурних потреб громадян тощо.
Сутність територіального устрою
України відбивається в його принципах, які визначені в Конституції України (ст.
132). До них належать такі: єдність та цілісність державної території;
поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;
збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів.
Сутність принципу єдності й
цілісності територіального устрою полягає в тому, що територія України
становить єдине ціле, що складові її частини перебувають у нерозривному .
взаємозв'язку, що на ній мають силу тільки закони України. Це знайшло
відображення в ст. 2 Конституції, в якій записано: «Територія України в межах
існуючого кордону є цілісною і недоторканною».
Принцип поєднання централізації і
децентралізації у здійсненні державної влади означає, що в Україні має бути
така організація території, яка відповідала б інтересам держави і найповнішою
мірою інтересам окремих регіонів.
Надмірна централізація влади може
призвести до певних перекручень у розбудові держави, зокрема в економіці,
оскільки не враховує всіх особливостей того чи іншого регіону. В свою чергу
надання регіонам надто широких прав може призвести до небажаних наслідків і
навіть до розпаду держави. Проте міцність держави залежить від міцності
регіонів. А щоб регіони всебічно розвивались, потрібно розширювати
самостійність і відповідальність органів місцевого самоврядування у вирішенні
завдань життєзабезпечення і розвитку територій з урахуванням місцевої специфіки
та соціально-економічних особливостей. Тобто суть цього принципу полягає в
оптимальному співвідношенні між централізацією влади і децентралізацією функцій
державного регулювання самоврядних територій. А тому потрібне чітке
розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням.
Принцип збалансованості
соціально-економічного розвитку регіонів сприяє розвитку всіх частин держави
(міст, селищ та інших населених пунктів) з урахуванням соціально-економічних
чинників, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і
культурно-історичних традицій. Суть цього принципу полягає у створенні умов для
рівномірного економічного і соціального розвитку всієї території країни.
Охарактеризовані принципи спрямовані
на оптимальне і ефективне управління державою, чого можна досягти лише за умови
застосування всіх принципів у єдності та тісному взаємозв'язку.
З територіальним устроєм тісно
пов'язана форма державного устрою. Форми державних зв'язків бувають різні.
Сучасні держави за формою устрою поділяються на унітарні (прості) і федеративні
(складні).
Унітарна держава — це держава, яка є
єдиною, тобто до складу якої не входять інші держави. Вона характеризується
тим, що її територія становить єдине ціле, що поділяється лише на
адміністративно-територіальні одиниці. Унітарна держава має спільні для всієї
країни органи влади (такі як парламент, уряд, верховний суд, єдині збройні
сили, податкову систему), повноваження яких поширюються на всю територію. В
унітарних державах діє, як правило, єдина система законодавства.
Україна відповідно до ст. 2
Конституції України є унітарною державою. Водночас у її складі є Автономна
Республіка Крим. Проте сам факт наявності автономії у складі держави ніколи не
був обов'язковою ознакою федерації.
Федеративна держава — це держава,
яка створена в результаті добровільного об'єднання двох або кількох держав, чи
то внаслідок приєднання до держави територій зі збереженням їх певної державної
відокремленості, чи то в результаті зростаючої автономії територіальних одиниць
і набуття ними суттєвої політико-правової самостійності.
Територія федерації складається з
території держав, що до неї входять. У результаті об'єднання держав створюється
нова союзна держава, а тому зв'язки між членами федерації мають
державно-правовий характер.
Статус федерації та її суб'єктів
визначається конституціями федеративних держав. Суб'єкти федерації
суверенітетом не володіють, а тому не мають права виходу із неї. Парламент
федеративних держав завжди складається із двох палат, в одній з них
представлені суб'єкти федерації. Федерація характеризується тим, що поряд з
федеральною конституцією, федеральними органами державної влади та
законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих
та судових органів мають і її суб'єкти.
Для федерації характерне
конституційне установлене розмежування компетенції між федерацією у цілому та
її суб'єктами. До відання федерації належать найважливіші питання державного
життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація
федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації.
Компетенція суб'єктів федерації у
цілому ширша, але вона зводиться переважно до питань, що не потребують
однакового регулювання. До них віднесені організація органів місцевого
самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих
податків та ін.
Федеративні держави характеризуються
також наявністю федерального громадянства та громадянства суб'єктів федерації.
Сутність федерації багато в чому
залежить від того, яке значення в їх організації має національний фактор. Так,
деякі федерації побудовані за національною ознакою, інші — на
територіально-національній основі, треті — на суто територіальній основі.
Історія свідчить, що найбільш
стійкими федераціями е федерації, створені на територіальній основі. А
федерації, які будувались за національно-територіальною ознакою, такі як
колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина з падінням соціалізму розпалися, тому
що національний фактор зумовлює сепаратистські спрямування, що й приводить до
розпаду федеративного союзу.
Історично відома ще й така форма
міждержавного союзу, як конфедерація. Конфедерація — це союз двох або кількох
самостійних держав, що об'єднались для досягнення певної мети, головним чином
зовнішньополітичного та воєнного характеру. Таке об'єднання держав, проте, не
створює нової держави, оскільки кожна держава такого союзу зберігає свій
суверенітет. Звідси і найбільш кардинальна відмінність конфедерації від
федерації. Федерація є союзною державою, або інакше це — одна спільна держава,
тобто державно-правове об'єднання. На відміну від цього конфедерація — це не
одна нова держава, а союз держав, тобто міжнародно-правове об'єднання. З такою
кардинальною відмінністю даних форм об'єднання пов'язані й усі інші їх
відмінності. Так, конфедерація не має суверенітету, бо суверенітет належить
державам, що входять до неї: проявляється це, зокрема, в тому, що ніякі рішення
союзної влади не мають сили на території держав, що входять до складу
конфедерації без її згоди. Є відмінності й у правовому статусі території.
Федерація має єдину територію, що утворилася в результаті об'єднання територій
держав у одну союзну. У конфедерації нема єдиної території, тут є територія
кожної окремої держави, що входить до конфедерації, а тому кожний член має
право на сецесію, тобто право на вільний вихід із неї.
Предмети відання конфедерації
обмежені переліком невеликого і в цілому незначного кола питань, які
визначаються в договорі про створення конфедерації.
Існує суттєва відмінність і у
системі державних органів федерації і конфедерації. У конфедерації створюються
не всі загальнодержавні органи, а тільки ті, які необхідні для здійснення
завдань окремо виділених за договірними актами. Зокрема, не створюються судові
органи, обмежене коло органів виконавчої влади. Хоча в конфедерації і
створюються деякі спільні органи, що вирішують загальні для союзу держав
питання, однак акти цих органів не обов'язково діють на території кожної
держави, що входить до цього союзу. Навпаки, будь-яка держава цього союзу
користується правом нуліфікації, тобто правом відмовитись від застосування
актів, прийнятих органами конфедерації.
Відмінність полягає і в тому, що
федерація має спільну грошову систему, тоді як у конфедерації в кожній державі
— своя валюта. По-різному в них вирішується і питання про громадянство. У
федерації існує єдине громадянство, тоді як у конфедерації нема і не може бути
єдиного громадянства. У кожної держави, що входить до конфедерації, своє
громадянство.
Конфедерація як форма об'єднання
держав — досить рідкісне утворення. Утворювались конфедерації на різних етапах
історії і після нетривалого існування розпадались або перетворювались на
федерації (СІЛА, Німеччина, Швейцарія). Історія конфедерацій свідчить, що ця
форма була поширеною, головним чином, у XIX ст., а в сучасному світі вона не
використовується. Щоправда, спроба створити конфедерацію була і в XX ст. Так, у
1982 р. дві африканські держави — Сенегал та Гамбія об'єднались у конфедерацію
(Сенегамбію), але вже у 1989 р. вона розпалася, ще раз підтвердивши нестійкість
таких об'єднань держав.
Була спроба й іншого характеру —
перетворити федерацію на конфедерацію. До неї вдавалися, щоб не допустити
розпаду колишнього СРСР, проте й вона виявилася безрезультатною, тому що не
знайшла порозуміння серед керівників держав колишніх союзних республік. Це й не
дивно, бо, як засвідчує досвід конфедерацій, в її межах державам не вдається
налагодити стійких, тривалих взаємовигідних відносин.
§ 2. Адміністративно-територіальний
устрій України
Інститут
адміністративно-територіального устрою нашої держави знайшов своє нормативне
закріплення у ст. 133 Конституції України. Без перебільшення його слід вважати
одним із найважливіших політико-правових інститутів держави, тому що він
безпосередньо стосується істотних інтересів населення країни.
Адміністративно-територіальний
устрій України набув завершеного вигляду у процесі розвитку держави і не
випадково отримав своє конституційне закріплення. Проте він вже не повною мірою
відповідає політичним і соціально-економічним реаліям, які склалися в Україні,
тому що переважно був створений ще в 1930-х роках, і на даному етапі розвитку
відбуваються значні зміни, які стосуються майже всіх сторін державного і
громадського життя. Це і впровадження в економіку країни ринкових механізмів,
запровадження нових управлінських структур згідно з тією формою правління, яка
має місце в державі, загострення політичних процесів та ін.
Термін
«адміністративно-територіальний устрій» ні в якому разі не можна ототожнювати з
поняттям «територіальна організація держави», яке означає побудовану за
територіальними принципами державну організацію суспільства і передбачає
насамперед поділ території держави на виборчі, військові округи,
адміністративно-територіальні одиниці тощо. Поряд з поняттям
«адміністративно-територіальний устрій» вживається і термін
«адміністративно-територіальний поділ». Ці поняття також не є синонімами, бо
друге означає процес поділу території держави на адміністративно-територіальні
одиниці, а поняття «адміністративно-територіальний устрій» органічно поєднує
два елементи державності: територіальний поділ і систему державних органів.
Таким чином, адміністративно-територіальний устрій слід характеризувати як
обумовлений функціями держави і проведений з урахуванням природно-історичних,
економічних, національних та інших особливостей поділ території держави на
окремі частини, згідно з яким будується система місцевого самоврядування, інших
державних і недержавних органів з метою забезпечення їх практичної діяльності.
Згідно зі ст. 133 Конституції
України до системи адміністративно-територіального устрою держави входять
Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і
села. У переліку адміністративно-територіальних одиниць у Конституції не називаються
сільські і селищні ради. Вони збереглись і в силу своєї виняткової необхідності
мають бути збережені й у майбутньому. Стаття 133 Конституції у зв'язку з цим
потребує відповідних змін.
Система
адміністративно-територіального поділу України побудована на базі координації
та субординації, створення структурних рівнів (ланок). Для сучасної системи
адміністративно-територіального устрою України характерні три структурні рівні:
вища ланка — Автономна Республіка Крим, область, міста республіканського підпорядкування
(міста Київ і Севастополь); середня ланка — район, місто обласного
підпорядкування; низова ланка — місто районного підпорядкування, селище (селище
міського типу), село, сільрада, селищна рада.
Перелік областей та міст
республіканського підпорядкування міститься в Конституції України (частина
друга ст. 133). До складу України входять: Автономна Республіка Крим,
Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська,
Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська,
Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська,
Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська
області, міста Київ та Севастополь. Уперше в Україні області були створені у
1932 р. Нині їх є 24. Території областей поділяються на райони. На території
області знаходиться кілька міст, підпорядкованих безпосередньо обласним
органам. Звичайно області іменуються за назвою обласного центру (винятком є
Закарпатська та Волинська).
У системі адміністративно-територіального
устрою найбільші одиниці — Автономна Республіка Крим та області. Найбільшими за
територією є: Одеська область — 33,3 тисячі кв. км, Дніпропетровська,
Чернігівська — по 31,9, Харківська — 31,4 тисячі кв. км. Найменшими за
територією є: Чернівецька — 8,1 тисячі кв. км, Закарпатська — 12,8,
Тернопільська —13,8 тисячі кв. км області. За кількістю населення найбільшими є
такі області, як: Донецька — 5367,9 тисячі осіб, Дніпропетровська — 3857,5,
Харківська — 3162,6 тисячі осіб. Найменшими областями є: Чернівецька — 917,9,
Волинська — 1034,8, Тернопільська — 1152,3 тисячі осіб.
У середньому на область припадає
24,1 тисячі кв. км сільськогосподарських земель, 19 районів, 6 міст обласного
підпорядкування, 1207 населених пунктів.
В Україні є два міста
республіканського підпорядкування — Київ та Севастополь, що мають згідно з
Конституцією України (частина третя ст. 133) спеціальний статус, який
визначається законами України. Вже прийнятий і діє Закон «Про столицю України —
місто-герой Київ». Закон про місто Севастополь поки що не прийнятий.
Важливого значення набувають міста
обласного і районного підпорядкування. У них знаходяться об'єкти промислового
виробництва, науки, культурно-освітні установи та інші об'єкти, без яких
неможливе функціонування міст і їх кількість постійно зростає. В Україні є
близько 445 міст. Невеликим містам — районним центрам має надаватись державна
підтримка, оскільки надмірний розвиток великих міст-«мільйонерів» породжує і
для населення, і для органів місцевого самоврядування, як свідчать приклади
інших країн, надзвичайно складні проблеми, з якими зіткнеться в недалекому
майбутньому і Україна.
У системі
адміністративно-територіального устрою України важливе місце належить районам.
Ця ланка пов'язує обласні і республіканські органи з міськими, селищними та
сільськими радами, підприємствами, організаціями та ін. Кожен з районів є
економічно цілісним комплексом зі своєю більш-менш розвинутою соціальною
інфраструктурою. Нині в Україні 612 районів, з них у містах — 121. Найбільше районів
у м. Києві — 14, у Дніпропетровській області — 18, Донецькій — 21. Найбільшим
сільським районом є Голопристанський Херсонської області — 3435 кв. км, а
найменшим — Воловецький Закарпатської області — 544 кв. км. Найбільш населеним
районом є Харківський — близько 225 тисяч, а найменш населеним —
Верхньорогачицький Херсонської області — близько 15 тисяч осіб.
В Україні налічується понад 10 тисяч
сільських і 200 селищних рад. Територія сільради (селищної ради) — це не тільки
села (селища), а й навколишні землі, які використовуються для
сільськогосподарського виробництва.
Дуже гострою є проблема так званих
неперспективних сіл. Кожного року з обліку знімаються десятки населених
пунктів, що має негативні наслідки — економічні, демографічні та ін.
В Україні система поділу населених
пунктів на сільські і міські є гнучкою, а це забезпечує їх безперешкодний
перехід із однієї категорії в іншу. У цілому цей поділ населених пунктів на
сільські та міські залежить від того, чи пов'язане населення з сільськогосподарським
виробництвом, а також від територіальних кордонів та кількості населення.
Усього в Україні за станом на 1 березня 1996 р. налічувалось 28 839 сіл і 279
селищ.
Згідно з частиною першою ст. 183
Конституції України до системи адміністративно-територіального устрою України
входить Автономна Республіка Крим, її статус нами вже проаналізовано, тут лише
зазначимо, що Автономна Республіка Крим не є звичайною
адміністративно-територіальною одиницею, але вона не є й політичною автономією.
У межах території України можуть
утворюватися й інші спеціальні територіальні утворення — судові, військові
округи, екологічні, прикордонні, спеціальні (вільні) економічні зони,
адміністративно-територіальні утворення з особливим режимом функціонування.
Таким утворенням є територіальна одиниця, що має орган місцевого самоврядування
та інші спеціальні органи управління, в межах якої розташовані промислові
підприємства з розробки, схову, виготовлення, утилізації та переробки
радіоактивних та інших матеріалів, військові та інші об'єкти, для яких
необхідно мати особливий режим безпечного функціонування та охорони державної
таємниці, включаючи спеціальні умови проживання громадян. Можливі й інші
територіальні утворення, порядок утворення та функціонування яких має
визначатися окремими законами.
Таким чином, незважаючи на те, що
Україна є унітарною республікою з ускладненою системою
адміністративно-територіального поділу, е всі підстави стверджувати, що цей
поділ не простий і він відтворює складність соціально-економічних та політичних
процесів, які є на теренах України. Водночас динамічний розвиток перетворень у
нашій державі буде чинником новелізації системи і структури
адміністративно-територіального поділу і прийняття нового законодавства з цього
питання.
Немає коментарів:
Дописати коментар